Емілі

«Я знаю цю дівчинку» — подумала я…

Ми заїхали до наших друзів-місіонерів позичити апаратуру на табір, і я помітила красуню років восьми. Її очі зачарували мене, а потім я побачила в них знайомі риси. «Ти Емілі?» — запитала я. Вона кивнула у відповідь.

В той момент перед моїми очима з’явилась картина семирічної давності: біля глиняної хатини на землі сидять троє малих дітей, одягнуті лише у футболочки, а двоє старших стоять позаду. Погляди у п’ятьох дітей серйозні, як у дорослих людей, і голодні…

Це була сім’я наших сусідів.

Познайомила нас з ними власниця будинку, який ми орендували. Вони разом з чоловіком володіли приватною клінікою, яка надавала хорошу медичну допомогу не тільки забезпеченим пацієнтам, але й бідним сім’ям з трущоб.

Вони дізналися про важку ситуацію, в якій опинилася сім’я, що жила поблизу нас: батько пив, мама, вагітна шостою дитиною, лежала з тяжкою формою малярії, а діти, найстаршому з яких було шість, піклувалися самі про себе.

Ну, як сказати, піклувались… Їсти немає чого, іграшок тим більше ніхто не бачив. Коли дівчата з нашої команди вперше зайшли на їх подвір’я, найменші діти, сидячи на землі, просто гралися своїми фекаліями…

Це було жахливе видовище, яке спонукало нас взяти опіку там цими п’ятьма африканськими малюками. Так в нас з’явилось ще одне служіння: щодня ми відвідували наших нових друзів, приносячи їм свіжу їжу та граючись з ними.

По-особливому серця наших дівчат полонила найменша і єдина дівчинка в сім’ї. Емілі стала улюбленицею команди, і все було б добре, якби не втрутилось суворе життя…

Мама наших підопічних не прожила довго.

Дитинка, що була в її утробі, завмерла, тому мамі зробили операцію, витягнувши мертве дитяче тіло. Після цього вона прожила лише два місяці і померла від СНІДу…

Виникало питання: що ж буде з дітьми?

Адже батько продовжував пити і не міг турбуватися про них. Двоє старших хлопчиків, Генрі та Пітера, ми забрали в наш дитячий будинок, а троє молодших взяли під свою опіку інші місіонери. У них я і зустріла Мартіна, Джона та Емілі через сім років.

На цей момент старші хлопчаки вже не жили у дитячому будинку, а мали сім’ю: маму, тата та трьох братиків, і були щасливі. Проте Генрі, старший хлопчик, час від часу згадував про рідних, та й ми розуміли, що дітям краще рости разом.

Нещодавно Юля та Віталік (лідери нашої команди) у розмові з батьками хлопчиків підняли цю тему, і Джума з Джулієт погодились прийняти в свою сім’ю ще трьох дітей. Джулієт, мама сімейства, сказала, що завжди мріяла про дочку, але мала лише хлопців. Емілі стала втіленням її мрії.

Тепер діти всі разом живуть у щасливій сім’ї!

Сім’я, що усиновила наших дітлахів – це активні члени нашої церкви. Вони є лідерами служінь та займають важливе місце в житті церковної громади. Крім цього, Джума та Джулієт дають гарний приклад сімейного життя для оточуючих кенійців, які здебільшого бачать неповні сім’ї.

У племенах Африки діти не знають що таке дитинство, бо з ранніх років вони вже мають серйозні обов’язки: піклуються про молодших дітей та роблять усю домашню роботу.

В наших друзів все по-іншому. Заходячи до них на подвір’я, завжди зустрічаєш галас, дитячий шум та зграю дітлахів. Зі сторони й не скажеш, що серед них є усиновлені. Всі восьмеро отримують таку потрібну дітям любов, турботу і догляд.

Дуже приємно бачити таку дружню й щасливу сім’ю!

Згадуючи цю історію сьогодні, я бачу, що наша зустріч тоді, в далекому 2011 році, не була випадковою.

Бог ще тоді мав для цих обірванців прекрасне майбутнє, і ми щасливі бути співпрацівниками у Божих планах. Віримо, що Його думки на життя цих дітей набагато вищі, аніж те, що ми можемо уявити і побажати для них.

Сподіваємось колись побачити це своїми очима!